Володимир Голубничий — сумчанин, народи- вся у 1936р і виріс в Сумах. Його дитячі роки припали на воєнні та післявоєнні роки. Він, як і всі діти того часу , швидко дорослішав. В свої дев’ять років він дуже багато працював на городі, знав столярну та слюсарну справу. Незважаючи на велику загруженість в роботі, Володимир знаходив час для футболу, який в Сумах тоді був єдиним видом спортивного дозвілля. На його любов до спорту значно вплинуло те, що його батьки також не були байдужі до спорту. Його мати, Інна Іванівна, займалася бігом, гімнастикою. Пропрацювавши 40 років у дитячому садку, намагалася і дітям привити любов до спорту. Батько Володимира Голубничого, незважаючи на те, що працював бухгалтером, мав хороші фізичні дані, і на протязі всього свого життя також серйозно відносився до спорту.
В п’ятому класі Володя разом зі своїм другом Едиком Третяковим, виділявшимся серед інших хлопців силою, ловкістю, виносливістю, записались в секцію легкої атлетики до тренера Василя Полякова. Небагато походили і кинули. Потім обидва захопились лижами. В лижній секції займались в основному дорослі. Володі з Едиком на тренуваннях доводилось нелегко, не могли наздогнати під час кросів своїх старших товаришів. Коли ж тренер помічав, що бігти у хлопців не було сили, він дозволяв переходити їм на спортивну ходьбу. Так відбулось знайомство Володі з цим видом спорту, якому він присвятив багато років свого життя.
За рік Володя виконує норму першого спортивного розряду по лижам успіх для семикласника немалий. Тепер уже можна було серйозно подумати про виконання норми майстра спорту. І тут стався випадок, який різко змінив його спортивну долю. Незадовго до закінчення сьомого класу Володя разом з друзями прийшов повболівати за команду своєї школи на міські легкоатлетичні змагання. Першість підходила до кінця, але запитання про те, яка із шкільних команд переможе, залишалось відкритим. В команді школи брав участь його друг Едик. Другий учасник по спортивній ходьбі захворів, і Едик упросив Володю виступити разом з ним. Вони домовились по черзі лідирувати, щоб було легше. На трибунах відбувалось щось неймо- вірне.Володя, який вперше вийшов на старт спортивної ходьби, йшов нога в ногу з Едиком, який досі не знав суперників у цьому виді спорту. Друзі прийшли до фінішу одночасно і разом розірвали стрічку. Аналогічну тактику вони застосували і на обласній першості. Випадково найдений хлопцями тактичний варіант став бойовою тактикою Голубничого у його спортивній кар’єрі на протязі багатьох літ. Ще рік Володя займався лижами, але в кінці кінців віддав перевагу спортивній ходьбі.
І знову Володя Голубничий прийшов до тренера В.Полякова і попросився до нього в секцію. Так почалася їх справжня співпраця, яка принесла нашому спорту чотири олімпійських медалі. В 17 років він легко виграє чемпіонат серед дорослих в ходьбі на 10 кілометрів. Потім встановлює ряд рекордів України на різних дистанціях. А через два роки на змаганнях в Києві стає світовим рекодсменом в ходьбі на 20 км. Тоді, в 1955 році, результат його — 1год. 30 хв. 2,8 сек. — вважався видатним, тим більше, що показав його 19-ти річний спортсмен.
Але не все так добре було у його спортивному житті. Весною 1956 року важка хвороба печінки мало не закрила йому назавжди дорогу в спорт. Лікарі категорично забороняли йому взагалі будь-які фізичні навантаження і прогнозували, що єдиним видом спорту, яким він може займатися, можуть стати тільки шахи. І тільки велика настирність і сила волі вернула Голубничого до спорту. Через 3 роки, після серйозного лікування, він знову починає тренуватися.
В другому матчі СРСР — США по легкій атлетиці в Філадельфії він прибув до фінішу першим. Це була його перша серйозна перемога, яка стала результатом багаторічного наполегливого тренування.
А далі в 1960р. — перша олімпійська золота медаль в Римі, в 1964р. — бронзова олімпійська медаль в Токіо, в 1968р. знову олімпійське золото в Мехіко, в 1972р. — олімпійська срібна нагорода, в 1974р.- золота медаль чемпіонату Європи. Бронзова нагорода в Токіо для Володимира Голубничого особливо дорога, бо дісталася дуже важкими зусиллями. Під час змагання він навіть упав від безсилля, був майже останнім на біговій доріжці, але знайшов в собі сили перемогти свое недомагання і прийти на фініш третім. За свою перемогу в Мехіко Володимир вдячний свєму другу та земляку Володимиру Смазі, який до останнього боровся за перемогу свого товариша підтримуючи його морально.
За видатні заслуги в спорті Володимир Голубничий нагороджений орденом «Трудового Червоного Прапора», медаллю «За доблесну працю», знаком ЦК ВЛКСМ «Спортивна доблесть» та багато ін.
З усіх п’яти олімпіад, де йому доводилось виступати, він завжди повертався в рідні Суми, хоч не раз і не два йому пропонували змінити прописку. В кінці своєї спортивної кар’єри він став тренером Сумської спортивної школи «Спартак». Зараз Володимиру Голубничому 65 років, живе у своєму рідному місті.